Марина знайшла нову роботу – вихователькою в садочку. Якось жінка помітила, що одну дівчинку завжди забирає тато. Вона вирішила запитала у другої виховательки про цю дівчинку: – Слухай, а що це, я дивлюся, у Маринки всіма справами займається батько: приводить, забирає. Мама навіть на збори вчора не прийшла! – А ти що, не знаєш? – здивовано відповіла Галя

Теплим вересневим ранком Марина поспішала в дитячий садок.  Молода вихователька дуже хвилювалася, адже вона щойно закінчила університет і ще ніколи не працювала з дітьми, окрім кількамісячної практики. Дівчина любила малюків з самого дитинства, тому й обрала цю професію, незважаючи на невисоку зарплату.

Знайомство з колегами й дітками відбулося. Новеньку виховательку прийняли в колектив дуже тепло й по-дружньому. Марина мала працювати в молодшій групі, а це був саме той дитячий вік, який вона любила найбільше. 

Звісно, робота вихователя — не найлегша. Дітки маленькі, часто плачуть, вередують, просяться до мами. Особливо важко було прийняти їх усіх зранку, тому що жоден малюк не хотів відпускати маму й довго плакав їй услід. Але Марина, завдяки своєму терпінню й любові, поралася з цим складним завданням професійно, неначе мала величезний досвід роботи. 

Через деякий час роботи дівчина помітила, що, приходячи у садок, плачуть всі без винятку малюки, окрім однієї дівчинки, а також те, що всіх їх приводять мами і тільки її одну — тато. 

Чоловік приводив дочку, як тільки відкривалася група, а забирав останньою, коли всі діти були вже вдома. Дівчинку також звали Марина. Так от, вона жодного разу не плакала, окрім випадків, коли хтось із дітей її чимось ображав. Дитина була аж занадто тихою, спокійною й мовчазною. Якщо і можна було почути її голосок, то це було так рідко й так мало, що нову виховательку це насторожувало. 

“А чи все добре в сім’ї цієї дитини?” — думала Марина і вирішила за нею поспостерігати.

Своєї сім’ї й дітей у дівчини не було. Вона була ще дуже молода, хоча, звісно, мріяла, що коли-небудь у неї буде люблячий чоловік, свій будинок і малеча. 

Маленька Маринка майже завжди гралася сама. Дуже рідко її можна було побачити у чиємусь товаристві, що зовсім не притаманно для трирічного віку. Марина намагалася допомогти їй це подолати: підходила, розмовляла, обіймала, пропонувала ту чи іншу гру в колективі, старалася якось розсмішити. 

– А ти помітила, що з усієї групи тільки в нас із тобою однакові імена? — хитро підморгуючи запитала вихователька. — Давай будемо подружками?

– Давайте… — тихенько відповіла дівчинка.

Марина розуміла, що не можна виділяти жодну дитину з-поміж інших, потрібно до всіх ставитися однаково, адже це професійно й правильно. Але нічого не могла з собою вдіяти. Цей малесенький янгол здавався таким беззахисним і ніжним: худенька, з білосніжним волоссям і тоненькими ручками, така тиха й ласкава. Її хотілося обіймати й тримати на колінах, але Марина не переходила межу, щоб ніхто з дітей не помічав різниці у ставленні.

Тато Маринки був молодим, років 30 на вигляд або й навіть менше, і дуже приємним. Він завжди приводив її рано-вранці гарно заплетену, чисто вдягнену, цілував, обіймав і говорив на прощання:

– Бувай, принцесо! Я буду за тобою скучати.

– Я теж, таточку, — відповідала вона, посилала йому повітряний поцілунок і мило всміхалася.

А ввечері молодий батько прибігав заморений. Видно було, що він дуже поспішав, хоча й забирав дитину останньою. А ще Марина помітила, що він завжди з великими пакетами, повними продуктів і ще якихось господарських речей, і постійно приносить донечці щось смачненьке. Спостерігати за цими стосунками було справжнім задоволенням. Ще ніколи Марина не бачила, щоб чоловік ставився з такою любов’ю й ніжністю до дитини. Але це й дивувало дівчину: чому ж тоді ця принцеса така відлюдькувата? Зазвичай, такими можуть бути діти, яким батьки приділяють мало уваги, але ж в цьому випадку такого не було, навпаки!

Марина про все дізналася одного дня, коли в садочку мали відбутися батьківські збори. Дівчина вирішила, що, може, цього дня нарешті побачить маму Маринки, але цього не сталося — знову прийшов тато. Наступного дня вона все-таки запитала у другої виховательки:

– Слухай, а що це, я дивлюся, у Маринки всіма справами займається батько: приводить, забирає, постійно з пакетами носиться, мама навіть на збори вчора не прийшла!

Галя здивовано відповіла:

– А ти що, не знаєш? У неї ж немає мами.

– Як немає? — у Марини йойкнуло в серці.

– Не стало її… Рік тому, мабуть…., — жінка зітхнула. — З того часу дівчинку як підмінили… Така весела була, щебетлива, непосидюча… Жаль дитину.

Марина слухала й не могла повірити. Руки затремтіли.

– А батько бачиш, який молодець. Таких ще пошукати треба, та не знайдеш. Любить її як, це ж треба, щоб чоловік так дитину любив… — Галя зробила паузу. — А допомогти йому й нікому. Родичів у них тут нема, тільки бабуся залишилася, та така стара, що вже з дому не виходить. От він на собі все й тягне: і робота, і дитина, і хатні справи… Одружитися б йому, та тільки коли, як він постійно з роботи додому, до дитини, а зранку знов на роботу і залишити її нема з ким.

Від того часу стримувати свою любов, а це вже була, без сумніву, справжня любов, до дівчинки Марина вже не могла. Вихователька приділяла їй все більше часу, але так, щоб не обділити інших дітей, спонукала її до гри в колективі, старалася зайвий раз непомітно обійняти. І поступово дитина прив’язалася до неї, як до рідної, почала розмовляти, ділитися своїми секретами, посміхатися. Марині іноді було навіть страшно, що вона так полюбила чужу дитину.

Одного разу, коли всіх дітей уже забрали, а Маринку, як завжди, ні, задзвонив телефон:

– Алло, Марино Сергіївно, добрий вечір! Це батько Маринки. Я перепрошую, що й досі її не забрав, але на роботі важлива нарада, з якої мене не відпускають. Я не знаю, що робити, адже садок зачиняється через 20 хвилин. — Голос чоловіка був дуже схвильований.

– Не турбуйтеся, — відповіла дівчина, — працюйте, скільки потрібно, а ми з Маринкою підемо їсти морозиво. Так, Маринко?

Очі маленької принцеси заблищали і вона радісно сплеснула в долоні:

– Ура!

– Ой, мені так незручно… Дякую, Марино Сергііївно, я вам подзвоню!

Чесно кажучи, така ситуація Марину тільки обрадувала, адже тепер їй з дівчинкою ніхто не заважає, не треба приділяти увагу іншим, а можна спокійно провести час разом! Тим паче, що вже гріха таїти, і сам тато маленької принцеси почав подобатися дівчині. Він завжди посміхався, заходячи до садка, вони часто жартували й розмовляли про успіхи й досягнення його дочки. 

Андрій, тато Маринки, прийшов по неї через дві години і застав дівчат, що сиділи на гойдалках, їли морозиво й сміялися. Він подякував молодій виховательці, подивився їй в очі і зрозумів, що зовсім не хоче, щоб цей вечір закінчувався…

– Марино Сергіївно, а чи можна вам віддячити і запросити кудись разом із нами? — запитав чоловік трохи сором’язливо.

– Ура! Ходімо, ходімо! — Маринка почала стрибати й тягнути дівчину за рукав.

З того часу вони більше не розлучалися, а в Андрія тепер стало дві Маринки

Leave a Comment